У назві нового фільму Валентина Васяновича — тост, який на початку повномасштабної війни звучав майже на кожній зустрічі. «За перемогу!» — побажання, віра, очікування швидкого завершення війни. Але що буде після неї? Чи зможемо ми повернутися до колишнього життя, зібрати родини, відновити стосунки, знову займатися улюбленою справою? І чи однаково уявляємо собі це майбутнє ті, хто залишився в Україні, і ті, хто виїхав?

Саме ці питання Васянович виносить на екран у своїй новій стрічці. «За Перемогу!» — іронічна драмеді про Україну приблизно через рік після завершення війни. Київ живе звичним життям, люди працюють, зустрічаються, намагаються будувати плани. Але за зовнішньою нормальністю ховається зовсім інша реальність: родини розділені, близькі люди не поспішають повертатися, а ті, хто залишився, не завжди розуміють, як тепер жити й заради чого продовжувати свою справу.

Васянович знову дивиться на майбутнє, але цього разу не через зруйновані міста й випалені ландшафти, як в «Атлантиді». Його цікавить те, що відбувається всередині людей. І, мабуть, саме тому ця історія здається такою впізнаваною вже сьогодні, хоча формально її події відбуваються після війни.

Майбутнє, яке починається просто зараз

Ідея фільму виникла ще на першому році повномасштабного вторгнення. В інтерв’ю «ТиКиїв» режисер розповідав, що спочатку спостерігав за тим, як руйнуються родини його друзів, а його власна сім’я також перебувала за кордоном. Згодом особисті переживання переросли в ширшу тему — демографічне майбутнє України та наслідки війни для суспільства.

Цікаво, що первинний задум був дещо іншим. Продюсер Володимир Яценко на ранньому етапі описував майбутню картину як історію про перемогу корупції в Україні. Але в процесі роботи соціально-політична складова відійшла на другий план. Васянович зосередився на тому, що переживав сам і що відбувалося з його найближчим оточенням. Так з’явилася історія про чоловіків, які залишилися в Україні, поки їхні дружини й діти облаштовують життя за кордоном.

Це важливий момент для розуміння фільму. Васянович не намагається передбачити, якою буде Україна після перемоги, у форматі політичного прогнозу. Він бере реальні конфлікти сьогодення і переносить їх у близьке майбутнє, щоб подивитися, до чого вони можуть привести.

І тут виникає одна з найболючіших тем стрічки — розділені війною родини. Діалоги між чоловіками, їхніми дружинами та дітьми, розмови про повернення, роботу, власні амбіції й відповідальність звучать так, ніби їх можна почути в багатьох українських домівках уже зараз. Це розмови людей, які люблять одне одного, але більше не мають спільного уявлення про те, де і як їм жити.

Чи має людина право продовжувати займатися тим, що любить, коли країна воює? Чи можна будувати кар’єру, знімати кіно, заробляти гроші й водночас не втрачати зв’язку з тими, хто захищає країну? Де проходить межа між особистою реалізацією та відповідальністю перед близькими? І чи не стає саме бажання зберегти себе причиною віддалення від тих, кого хочеш утримати поруч?

Васянович не дає готових відповідей. Він дозволяє персонажам говорити, сперечатися, жартувати й часом не знаходити слів. І в цьому, мабуть, найбільша сила фільму: він не вигадує конфлікти для драматургії, а виносить на екран ті, які вже існують у нашому суспільстві.

Великі хлопчики у зруйнованому світі

Головний герой — режисер Валик, якого грає сам Васянович. Його оточують давні друзі й колеги з кіноіндустрії: художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський і продюсер Володимир Яценко. Вони з’являються у стрічці під власними іменами й фактично грають самих себе — людей, чиє професійне та особисте життя змінилося під впливом війни.

Це рішення створює особливу інтонацію. Перед нами не традиційна акторська гра, а радше спостереження за людьми, які опинилися в кадрі зі своїми звичками, характерами, професійними суперечками та особистими переживаннями. Вони обговорюють роботу, намагаються знімати кіно, шукають фінансування, зустрічаються, жартують і говорять про родини, які поступово віддаляються.

По суті, це великі хлопчики, які давно стали дорослими чоловіками, але опинилися в ситуації, до якої ніхто не був готовий. Вони переживають розставання з близькими, втрачають батьків, звичний побут і світ, у якому раніше розуміли правила. Новий світ лише формується, і його пазлики поки ніяк не складаються в цілісну картину.

У цьому чоловічому колі є і смішне, і незручне, і дуже щемке. Герої можуть поводитися по-дитячому, жартувати в найбільш недоречні моменти, сперечатися через дрібниці. Але за цією зовнішньою легкістю відчувається розгубленість людей, які втратили опору. Їм доводиться заново вчитися бути батьками, чоловіками, друзями, професіоналами — і просто людьми.

Водночас важливо, що Васянович не перетворює своїх героїв на безпорадних жертв обставин. Вони мають власні суперечності, егоїзм, амбіції та відповідальність за рішення. Їхні дружини й діти також мають право на власне майбутнє, навіть якщо воно не збігається з бажаннями тих, хто залишився в Україні.

Саме тому фільм не варто сприймати як односторонню історію про тих, хто поїхав, і тих, хто залишився. Це розмова про те, наскільки складно зберегти близькість, коли люди переживають одну війну, але проживають її по-різному.

Васянович залишається Васяновичем

За формою «За Перемогу!» впізнається з перших сцен. Режисер залишається вірним своїй авторській манері, у якій важливі не стільки зовнішні події, скільки діалоги, рухи, паузи й простір навколо персонажів.

Він не поспішає пояснювати, що саме має відчути глядач. Камера спостерігає, герої говорять, а сенси поступово складаються з буденних ситуацій. Звичайна розмова може раптом виявитися болючішою за велику драматичну сцену. А гумор, який виникає між персонажами, не скасовує трагізму їхнього становища, а допомагає з ним співіснувати.

Водночас ця стрічка помітно відрізняється від попередніх робіт режисера. Якщо «Атлантида» була майже холодним спостереженням за світом після катастрофи, то тут камера наближається до особистого простору автора. У фільмі більше самоіронії, побутового гумору, безпосередності. Межа між вигадкою та реальністю постійно змінюється: те, що спершу здається звичайною життєвою сценою, може виявитися частиною знімального процесу всередині фільму.

Сам Васянович називає цю історію дуже близькою до власного досвіду, хоча й не документальною. Частина ситуацій походить із його життя та життя друзів, але кіно дозволяє змінювати їх, уявляти інший розвиток подій і дивитися на себе збоку.

Цей прийом працює не як гра заради гри. Він підкреслює головну тему: ми не завжди можемо контролювати те, що відбувається з нашим життям, але можемо намагатися осмислити його, розповісти власну історію, а іноді навіть посміятися над собою.

Кіно як спосіб не розгубити себе

Окрема сюжетна лінія — спроби героїв знімати фільм. У них немає достатнього фінансування, вони імпровізують, шукають можливості, сперечаються про творчі рішення. І це теж частина загального стану країни: професійне життя триває, але звичні механізми більше не працюють.

Історія створення самої стрічки багато в чому перегукується з тим, що ми бачимо на екрані. За словами Васяновича, знімання тривало близько року, команда збиралася на майданчику приблизно раз на місяць, а іноді й рідше. На початку роботу фінансували власними заощадженнями. Фільм поступово формувався під час репетицій і знімання, а згодом отримав підтримку міжнародних партнерів.

У цьому є певна метафора: герої намагаються створити щось нове з того, що мають під рукою, так само як країна після війни муситиме збирати себе заново. І кіно тут стає не просто професією чи способом самореалізації. Це можливість залишатися в контакті з іншими, мати спільну справу, не дозволяти життю остаточно розсипатися.

Не випадково у фільмі так багато розмов про творчість, її сенс і місце в часи великих потрясінь. Чи має мистецтво право на існування, коли навколо стільки болю? Чи не є воно чимось другорядним порівняно з реальними потребами країни? Васянович не пропонує простого виправдання професії режисера. Він показує її як одну з форм людського існування — зі своїми проблемами, невдачами, смішними амбіціями та необхідністю продовжувати.

Після перемоги все тільки починається

Світова прем’єра «За Перемогу!» відбулася у вересні 2025 року на 50-му Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Стрічка стала першим українським фільмом у конкурсній програмі Platform і здобула її головну нагороду. У 2026 році на Одеському міжнародному кінофестивалі картина отримала три відзнаки, зокрема нагороду за найкращий український повнометражний ігровий фільм та відзнаку FIPRESCI.

І це зрозуміло: Васянович говорить про український досвід, але не замикає його в межах національної історії. Розділені родини, вимушена міграція, втрата звичного життя, пошук нового сенсу — теми, які можуть бути зрозумілі глядачам у різних країнах. Водночас саме український контекст надає їм особливої гостроти.

«За Перемогу!» — кіно про час, який ми маємо зафіксувати. Не чекати, поки війна закінчиться, щоб почати осмислювати її наслідки, а вже зараз говорити про те, що відбувається з нами. Про розмови, які не завжди вдається завершити. Про дітей, які дорослішають на відстані від батьків. Про чоловіків і жінок, чиї уявлення про майбутнє розійшлися. Про право працювати, любити, створювати щось своє і водночас залишатися частиною спільної боротьби.

Можливо, найважливіше, що залишає після себе цей фільм, — відчуття незавершеності. Такою, як раніше, картина нашого життя вже не буде. Частина людей не повернеться, частина стосунків не витримає випробування, а деякі втрати неможливо буде компенсувати. Ми ще не знаємо, яким буде той новий світ і чи вдасться нам скласти його пазлики в цілісну картину.

Але в нас залишається можливість продовжувати її писати.

І в цьому — надія, яку Васянович залишає глядачеві. Не обіцянка щасливого фіналу, не віра в те, що після перемоги все автоматично стане на свої місця. А значно скромніша й чесніша думка: навіть коли старий світ зруйнований, ми все ще можемо створювати новий. Разом із тими, хто поруч. Іноді — просто починаючи з розмови.